Нещодавно працівники компанії дізнались історію, яка не залишила нікого байдужим. Ця історія про дівчину, яка вимушена була жити в погребі, тікати з рідного дому, а пізніше і взагалі втратила його. Ми особисто знайшли цю дівчину, щоб надати допомогу у відбудові будинку, в необхідний термін, й отримали слова подяки та вдячності.
Відтак, компанія «Фомальгаут-Полімін» безоплатно передала продукцію для відбудови зруйнованого будинку в Ірпені. Серед відвантаженої продукції, на суму більше 100 000 грн., ґрунтовка, стяжка СЦ-5 і цементна штукатурка SHC-2.
Читайте історію дівчини, будинок якої був зруйнований, нижче.
«Цей будинок для мене – це сімейні цінності»
Цей будинок для мене – це сімейні цінності, тому що його будувала ще моя прабабуся. І той, і цей, закладала моя прабабуся. Жила тут прабабуся. Будувала все сама, тому що вона, в свій час, працювала на заводі, де виготовляли цеглу. Потім, це добудовувалося, і той основний, і цей. І пізніше, там жила бабуся, вже моя, і вона зараз ще жива. І ось так, покоління в покоління. Я просто розумію, що я – найменше покоління, і як мені боляче… а от як моїй мамі…
Основне, що хапає за душу – тварини, які згоріли заживо і всі фотографії
Основне, що хапає за душу – тварини, які згоріли заживо і всі фотографії. Тому що, ні однієї фотографії, ні однієї, ні моєї дитячої фотографії, вже не кажучи ні про мамині, бабусині, людей, яких немає вже, тільки піти на кладовище і подивитися на цвинтар, якщо його не розгромлять. В нас був кролятник, у нас було сто кролів, дві собаки, двоє котів, вже за рибок я не кажу і ми не могли… і ми не могли ділити… типу, ти достойний, а ти не достойний…
Ми провели десять днів в льоху 2 на 2 метри
Ми провели десять днів в льоху 2 на 2 метри. Бабуся хворіла на COVID -19. Ми ще запросили до себе сусідів, бо в них не було укриття. І коли я вже побачила, що моя мама, вона просто сходить з розуму від всіх цих обстрілів, вона сказала: «Або сьогодні, або ніколи»!
Ми пригнули в останній вагон електрички
Це було 5 числа, ми пригнули в останній вагон електричи. Я тікала з ноутом, на мене всі кричали, тому що бачили, як з залізниці вишвирювали речі. А я казала: «Ноут – це моя робота». Я навіть в той момент розуміла, що мені потрібно працювати. Тікали в тому, що було. Документи схватили. Батько навіть документи не брав, тому що він йшов в ТРО. І від центру і аж до Романівки, ми під цим всім просто тікали. Ми не знали чи добіжимо, сіли в автобус, а він не заводиться. І тікали в нікуди, тому що в нас родичів нема, ніде… просто в нікуди… Але як виявилось дуже в багатьох – «Свої стали як чужі, а чужі як свої».
На кожного війна вплинула по-різному
На кожного війна впливала по-різному, у кожного свій досвід. І коли ти будуєш-будуєш своє життя, будуєш будинки. І в тебе постійно є свої ситуації, що забирають. Я не знаю, що там буде, не дай Бог, буде прильот, але я вирішила робити в цю секунду все можливе й не можливе, бо мені сказали, якщо я не накрию і не зведу до зими, то будинок піде під знос як той, 140 квадратів, як і не було. Я почала писати в Європейські суди по ночах, працювати на двох роботах, щоб це все вивозити. Писати паралельно всім волонтерам, відповідати і просто в якийсь момент я реально відчула… це такий страх, коли ти реально боїшся зійти з розуму. Ти просто боїшся зійти з розуму, тому що кожен зайняв свою нішу, свою позицію і зараз так кожен сам в собі, тому що кожен це переварює і сприймає по-різному. Тому ми втрьох. Я почала розбиратися в газоблоці, я почала розбиратися в клеї. Ми бігали з будівельним рівнем, заливали фундамент, тому що нам сказали, що ці стіни найлегшу кришу не витримають.
Тільки через півроку я почала отримувати фідбек від волонтерів
Тільки через півроку я почала отримувати фідбек від волонтерів, але я розумію, що якби я не почала будувати тоді і не зробила такий відважний крок і не почала будувати стіни – мені б не дали вікна, мені б не дали двері, мені не дали б металочерепицю. Тому що нам привезли її, а взимку ми, і батько, голими руками, сніг, а він бідняга ту металочерепицю метал по снігу, по морозу криє і знаєте.. Був один такий момент, я прийняла позицію: «Не за що, а для чого». І я зрозуміла, що мені в цій ситуації не гірше всіх, тому що било і по іншим сферам після всього цього життя. Я розуміла, що мені не найгірше всіх. Навіть в цій ситуації, тому що коли діти… коли ґвалтують… я не знаю, як це все психологічно вивозити..
Я точно знаю, що завжди є ще гірше
Я зрозуміла, що завжди є гірше всіх. Коли батька забрали в ЗСУ, я взяла на себе ще більше чоловічої роботи. Я почала йому шукати все обмундирування і це просто був крах… Тому, я точно знаю, що завжди є ще гірше. Я сприймаю, я вдячна всім, хто допомагає, абсолютно всім людям. Я ніколи не думала, що війна може так вплинути чи не вплинути на людей. І як би тоді не було боляче, я зараз скажу «дякую», що я в той момент це побачила і зробила фільтрацію.
Я розумію, що це буде тільки початок
Зробивши це все, я розумію, що це буде тільки початок, адже попереду ще внутрішні роботи. І зараз саме складніше – знайти людей, тому що зараз всі зайняті, всі не хочуть братись за якусь мінімальну роботу, всі хочуть об’єми. Я вже змирилась з тим, що я зараз буду платити за роботу, яку б ми могли зробити з батьком. Зараз питання знайти людину, а інше питання, це знайти людину, яка зробить це нормально, за що я заплачу кошти. Я змирилась в тому, що дівчина розбирається в чоловічій роботі, але крім цього ж є паралельні роботи і так далі, інші сфери…
Найгірший до мене стан – це коли мене починають жаліти
Найгірший до мене стан – це коли мене починають жаліти, я тоді ще більше розкисаю. Але як сказала мені одна людина, а ти перефразуй: «Не жаліти, а ділитися».
